Оксана Забужко: "Україна не Білорусь", або Післяслово до київського візиту Світлани Алексієвич
"Наша публіка, зокрема й молода, розуміє сучасну Білорусь, уявляючи собі її за щось подібне до України, тільки менше й затурканіше", - Оксана Забужко, спеціально для DW.
Оксана Забужко
Нинішній приїзд Світлани Алексієвич в Україну, вже в Нобелівському статусі, на відміну від попередніх, не до порівняння скромніших за розголосом (коли в травні 2013 року Лукашенко заборонив Шведському Інституту проводити в Мінську Дні білоруської літератури й шведи перенесли захід до Львова, то на нашій з Алексієвич розмові у Львівському театрі Курбаса сиділо в залі заледве 50 душ!), - запустив нарешті в дію "закон великих чисел". За три тижні розійшлося дві тисячі примірників перевиданої "Чорнобильської молитви" в моєму перекладі 1998 року (для порівняння, тоді, в 1998-му, було видано одну тисячу, і випродувалась вона 15 років!), а це радикально змінило місце білоруської нобеліантки в нашому культурному просторі. І відкрилось дещо нове й про цей самий простір - бо тільки тоді, коли автора читають тисячі людей, а сотні приходять послухати й обговорюють потім у мережі, можна добачити певні, раніше укриті, "силові лінії" суспільної свідомости, що їх "доторк" цього автора виводить на яв - як присутність магніта перегруповує на площині металеві ошурки.
Спостерігаючи цим разом за українською "реакцією на Алексієвич", я завважила чимало таких ліній, вартих ширшої дискусії. Але одне відкриття заскочило мене не на жарт - те, як мало, виявилось, наша публіка, зокрема й молода, розуміє сучасну Білорусь, уявляючи собі її за щось подібне до України, тільки менше й затурканіше. Саме такий образ "найменшого брата", чи то пак "третього братнього народу", останні двадцять років просувала російська пропаґанда, і таким він був і в радянські часи. Тобто, в масі своїй українці і в новому поколінні продовжують дивитись на світ "крізь московські окуляри". Чи треба пояснювати, що, не розуміючи своїх сусідів (крім одного, "найбратнішого"!), ми катастрофічно зменшуємо свої шанси зрозуміти самих себе?..
В цьому місці, перш ніж продовжити, прошу читача ще раз підвести очі на перший абзац і перечитати перше речення в дужках, аби сповна усвідомити його зміст: Дні білоруської літератури - в Білорусі (!!!) - роками проводили шведи (!!!), - але навесні 2013 року Президент Білорусі заборонив і це (…).
А тепер спробуйте замінити в цьому реченні слова "Білорусь" і "білоруська" - на "Україну" й "українська". Що, не виходить?
Так отож…
Точка диверґенції
Тут мушу зробити один відступ мемуарного характеру. На президентських виборах 1994 року - тих, де вирішувалось, "Кравчук чи Кучма", - я не голосувала. Жила я тоді в США, викладала в Пітсбурзькому університеті два лекційні курси, а у вільний час писала "Польові дослідження з українського сексу", і кидати все та гнатись через півконтиненту в українське посольство до Вашинґтона на те, щоб поставити галочку в графі "не підтримую жодного кандидата", мені геть не всміхалося, - зрештою, країні та її незалежності тоді (на відміну від, наприклад, 2010-го) ніщо не загрожувало, можна було зосередитись на роботі над романом.
А невдовзі після свого "виборчого прогулу" я натрапила в університетській бібліотеці на свіже число московської "Литературной газеты". Як зараз бачу першу сторінку, бачу бічну шпальту з двома портретами - Кучми й Лукашенка (чи хтось іще згадує, що обирали їх майже синхронно?), - і пам’ятаю зміст прочитаного: мовляв, результати президентських виборів у двох "бывших советских республиках", а нині "государствах СНГ", Україні й Білорусі, показали, що населення "республік" (вживалося саме це слово!) вже очуняло від "націоналістичного запаморочення" і настає час на відновлення попередніх зв'язків між трьома братніми народами. (Пам'ятаю навіть, під яким кутом падало на сторінку сонце з вікна.)
Мене можуть обдурити люди (бувало, і не раз) - але практично ніколи не можуть обдурититексти: у мистецтві "глибинного читання" з письменником не зрівняється жодна розвідка світу. Та редакційна колонка не просто пашіла вдоволенням удава, який проковтнув жертву й приготувався до щасливого травлення, - в ній виразно чувся тон радянсько-офіцерської (не редакційної!) корпоративної пихи: ну от, здолали позаштатну ситуацію, тепер знову все йде по плану!..
Як нині розумію, то була перша на моїй пам'яті "засвітка" кремлівського сценарію реставрації імперії. Спокійна, самовпевнена озвучка того, що вже було приготовано в московських кабінетах - наступним кроком після розстрілу Білого Дому в 1993-му.
Тоді я не сприйняла того всерйоз - сприйняла за нахвалку, за так зване "зиченнєве мислення", подумала з посмішкою (так і в щоденник собі записала!) - замахаєтесь, чуваки… Але "точку відліку" для оцінки всіх наступних політичних подій у наших палестинах аж по сьогодні я для себе з тої газети, спасибі, отримала. І за всі минулі роки ця точка ні разу мене не підвела.
Тому й пропоную брати її за відпровідну - за "точку диверґенції" між "пострадянськими" Україною й Білоруссю.
"Союз нерушимый республик свободных?.."
Славнозвісна "Україна не Росія" Леоніда Кучми, вперше видана в Москві, - слід розуміти, як свого роду пояснювальна записка, чому не впорався з завданням: не зумів перетворити Україну на ізольовану від світу гебешну диктатурку під московським протекторатом (потім на ту саму роль Москва недалекоглядно поставила Януковича, але "не впорався" й він!), - могла б із таким самим успіхом називатися "Україна не Білорусь". З огляду на московського адресата, це було б навіть точніше - краще б пояснювало, чому від Лукашенка Москва в перший же рік його правління так завиграшки отримала все те, чого досі, вже не тільки аґентурою й пропаґандою, а, дослівно, вогнем і мечем, все ніяк не доможеться від офіційного Києва (хоча "повиїдала" нівроку!): і ціле господарство країни з поклоном на рушнику, і російську другою державною (у висліді чого по двадцяти роках мільйони білорусів уже щиро не розуміють мови своїх предків геть і на побутовому рівні, а не те щоб Караткевіча читати!), і навіть скасування національної символіки та заміну її на радянську (чим саме московським "партнерам" Лукашенка так допікали впроваджені за Шушкевича біло-червоно-білий стяг і "Пагоня" - це вже питання з імперської психопатології: так у Києві під час Майдану-2014 "палились" перебрані в українську форму "Псков" і "Пенза" - на тому, як люто здирали з припаркованих на Грушевського авт жовто-блакитні прапори, ламаючи держак через коліно…).
Нагадаю, що все те відбулося в Білорусі "демократичним шляхом", - і навіть якщо припустити (сьогодні таке припущення вже не здасться абсурдним!), що ті лукашенківські референдуми були таким самим фейком, як наші, "проведені" навесні 2014-го під автоматами армії РФ у Криму й на Донбасі, то й тоді годі не визнати - про умонастрої білоруського суспільства 1990-х вони таки дещо кажуть: найближча аналогія тут (якщо вже шукати за аналогіями!) - не "Україна", з її УПА та дисидентським рухом в анамнезі й трьома Майданами (1990, 2004, 2013-2014) за вже-нефіктивну незалежність, - а "Донбас": ОРДіЛО.
ДНР… ЛНР… РБ… Якщо розглядати білоруську диктатуру в цих координатах - як країну ("республіку"!), де 1994 року Москва гладко й безперешкодно провела під машкарою виборів мирний путч і поставила гауляйтером місцеву інкарнацію Захарченка-Плотницького (соціопатичного голову колгоспу), - багато речей стає на свої місця. На відміну від Абхазії й Придністров'я, Білорусь було взято в полон "без жодного пострілу": як заповідала одна кандидатка в диктаторші, що свого часу програла тендер Януковичу, - "ні один танк не вийшов із казарми". Ба більше, ніхто спочатку взагалі нічого не зрозумів (от Кучма - той розумів, і недарма кинув був спересердя на камери в грудні 2013-го: "Якби я розказав усю правду, мені б довелося виїхати з країни!").
У Києві - ні, а в Мінську все їм вдалося, "пройшло по плану": двадцять років стаґнації, поліцейський порядок і чистота на вулицях, смертна кара і всевладдя КГБ, дотаційна економіка, фіктивні гроші, тотальна русифікація, повністю "зачищена" інформація-освіта-наука, "ВОВ" замість історії, здана "Газпрому" труба… Ідеальна "Росія третього сорту" ("другим" мали стати ми!), поруч якої першовзір виглядав іще цивілізованою державою. Двадцятилітня "мильна бульба", підвисла на так і не зреалізованій, від середини 1990-х, обіцянці "нового Союзного Государства", котре без України не мало сенсу (довелось відкладати - спершу до 2004-го, далі до 2014-го…), - та на патологічній амбіції одним-одної людини, званої, без сорома казка, так, як це можливо тільки в наскрізь патерналістських спільнотах - "батьком" (!).
- А чо, - розмірковували колись перед українськими журналістами ті прості собі гомельські дядьки, чиї голоси ціле життя збирає й записує Світлана Алексієвич, - нармальний бацька… У шапках вось ходзім… У бруках…
Мав рацію Леонід Кучма: нам так не жити. І подякуймо за те Богу.
А головне - нікому вже так не жити: історичний "завод" у цього годинника - кінчається…
Але то вже інша тема.
"Хроніка майбутнього"
Хай не видасться читачеві натяжкою моя паралель між Білоруссю й Донбасом: я не сама це вигадала. Колись у Мінську, в коротку бурхливу пору білоруського "адраджэння" початку 1990-х, дебатуючи до ранку про долі наших народів із своїми ровесниками - тодішньою молодою білоруськомовною елітою, якраз тою, що "виросла на Караткевічі" (не вадило б, до речі, і в Києві назвати вулицю його іменем: то ж таки нашого університету Шевченка абсольвент, нашим українським "шістдесятництвом" вигодуваний!), я вперше почула від них, у щирій бесіді, те самовизначення, яким нині нове покоління українців наївно дорікає Світлані Алексієвич: "спізнена нація". Мовляв, ми, білоруси, - історично спізнена, "недобігла до поїзда" з XIX століття нація (потім Юрій Шевельов підказав мені ще трагічніший приклад такої "недобіглої" й розчавленої - лужичани!), і для правдивого відродження нам потрібне наше "серце", наша питома столиця, центр тяжіння, без якого жодній самостійній державі не остоятись, - потрібне Вільно… Чи принаймні доступ до нього: відновлений кровообіг.
- А Мінськ, - пояснили мені, - це так, якби у вас Донецьк зробили столицею, а Київ забрали!
Ми випили тоді за "проект ВКЛ" - за те, що нині в політичному дискурсі уже вголос зветься "Балтійсько-Чорноморським поясом". І великодушно прийняли до гурту й Польщу - простивши їй усі її супроти нас, колишніх "русинів" і "литвинів", історичні гріхи. Зокрема й те, що перший етнічний "литвин"-нобеліант, нащадок давніх gente Lituanus, natione Polonus, великий польський поет Чеслав Мілош ніколи не визнавав себе білорусом…
Тож привітаймо наших найближчих північних сусідів із тим, що від 8 жовтня 2015 року їхня країна, слава Шведській Академії, в очах цілого світу асоціюється вже не з Лукашенком - а таки з Алексієвич. Це теж удар по кремлівському реставраторському сценарію - а значить, і на наш млин вода. І, бігме, не варт докоряти пані Світлані, що вона не бере на себе роль "матері нації" (матерналізм - річ як мінімум не краща од патерналізму!), що "втікає з барикад" і недовірливо-скептично (як колись у нас Гоголь на кирило-мефодіївців) дивиться на спроби білоруської інтеліґенції запустити в рух нову хвилю "адраджэння", - не нам, дітям непорівнянно (sic!) щасливішого народу, її судити.
І вже в жодному разі не можна прикладати до сусідського двору лінійку "прямих проекцій": мовляв, раз у нас так, а у вас отут-о в цьому місці схоже, значить, "у нас так само". (За цю фразу - "у нас так само", - вжиту щодо Росії чи Білорусі, я б, будь я Мінстець, взагалі запровадила адміністративний штраф, як за приховану російську пропаґанду!). Принаймні свою роботу - ту, на яку в принципі здатна одна людина, коли ця людина письменник, - Світлана Алексієвич у новій східноєвропейській історії, нівроку, виконала: де свідомо, а де й несвідомо (бо в своїх книжках письменник завжди "більший за себе самого", більший, ніж в інтерв'ю й публічних виступах!) - цілком і дощенту здеконструювала "новое Союзное Государство". Сказати б - "похоронила в духові". Пишучи, на позір, про минуле ("совєцьку архаїку", як форкають тепер наші інтелектуали), - захистила майбутнє. Розчистила йому шлях.
А далі цим шляхом іти вже іншим. І, щоб не заблукати, не вадить знати дорогу - не тільки той її клапоть, який зараз видно перед носом, а цілу дорожню мапу нараз, на довгу дистанцію - ту, котру заведено звати історичною.
Бо вона справді довга, ця дорога. І її ще не на одне покоління стане долати - і українцям, і білорусам, і полякам, і литовцям, і (уявіть собі!) німцям - всім нашим "кривавим землям"… Ми ж, за великим рахунком, тільки-но почали.
